Книга

Закусов М. Б., Кравець О. З. Старий Стрий. — Стрий: Видавничий дім «Укрпол», 2015. — 104с.

ISBN 978-966-8955-58-7

У книзі висвітлюються маловідомі сторінки історії Стрия. Перед
 читачами розповідь про парки і кав’ярні, храми і пам’ятники яких
 вже немає, чиновників і простих городян. Для істориків, крає
 знавців, туристів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю.

Мандрівки зі старими картами. У ревізії 1692 року чи не вперше окрім передмість(Війтівство, Львівське, Пробоща і Підзамче)  згадані вулиці Стрия: в Ринку 60 домів, вулиця Львівська – 9, вулиця друга від яток – 7 халуп, вулиця третя від замку чи Перемишльська – 14 домів та 16 інших будинків, вулиця Єврейська – домів 9. Першим, віднайденим у відділі картографії Краківського архіву, планом міста вважають «Plan von der Lage der Stadt Stryj» Д. Хагерштайна 1778 року.[1] Та популярнішим є зображення Стрия на карті Галичини укладеній у  1779-1783 роках під керівництвом Фрідріха фон Міга. У книзі Антонія Прохаски репродуковано план міста зі Львівського архіву 1788 року. У 1824 році  перевидано першу топографічну карту Галичини Йозефа Лізганіга,  на якій можна розгледіти Стрий з назвами окремих ділянок. Наступною донесла до нас обриси міста карта 1861-1864 років. Велику цінність мають кадастрові карти.

Найпопулярніший сьогодні план міста складений М. Січковським і В. Віктором у 1922 році і його дещо змінений варіант 1940-х років. Вони містять локалізацію і старі назви вулиць, доріг і загалом планування міської забудови.

Кілька разів перевидавався план міста Стрия за останні роки.

«Поїзд точно за розкладом». Коли вийшов друком «Ilustrowany Kalendarz Stryjski» на 1912 рік, його упорядник редактор місцевої газети Еміль Голод  розділ «Прогулянки Стриєм» розпочав з опису вокзалу. «Прибульців їдучих до Стрия вже здалеку вітає красивий будинок вокзалу, який пам’ятає довголітній відрізок історії міста. Завдячуючи своєму зручному розташуванню віддавна є ніби вузлом, що сплітає товариське життя городян. Наділений ефектною і милою окові верандою, гостинно приймає не лише подорожніх, але частіше старих знайомих. Так в літню пору перон і веранда рояться від публіки, яка шукає тут розривки… »

Отримані враження підкріплювала, так би мовити, хлібом  зразкова «ресторація» заступника бургомістра  Станіслава Дінстля. Саме він влітку 1893 року вперше відкрив згадану веранду, де збиралося місцеве товариство, а що другої неділі грав утворений ще в1885 році оркестр залізничників.

Будівля, зведена  у 1872 році, запам’яталася авторам календаря гостюванням у її стінах знаного польського театру Бачинського, який давав тут вистави. І тим, що після пожежі 17 квітня 1886 року у приміщенні вокзалу тимчасово розмістилося староство.

Як таке залізничне сполучення Стрий отримав 31 грудня 1872 року, коли  «Дністрянська залізниця» загальною довжиною 100,21 км  поєднала його через Дрогобич і Самбір з Хировом. Одночасно сполучено «штрекою» Дрогобич з Бориславом. Згадані напрямки впродовж перших п’яти років обслуговувало 8 локомотивів, 20 пасажирських і 192 товарні вагони. Лише за 1873 рік перевезено 126 тисяч подорожніх.

Вона й стала першою державною залізницею у Австрії, перейшовши за 2 млн. корон в 1876 році у власність держави. Із значним запізненням у кілька місяців відкрито ділянки «цісарсько-королівської залізниці ерцгерцога Альбрехта» до Львова восени 1873 року і Станіславова на початку 1875 року. Їх обслуговували 16 локомотивів, 34 пасажирські і 403 товарні вагони.

Найпізніше прокладено колію до Ходорова. Тож до Першої світової війни щодня зі стрийського вокзалу відходило 5 потягів до Львова, 4 – до Перемишля, 4 – до Станіславова і 3 до Ходорова. У місті з 1874 року діяли вагоноремонтні майстерні. Відомий ювілейний значок ВРЗ.

Першим начальником станції Стрий був Генрік Лісіцкі. У 1881 році – Владислав Кемпнер, 1892 рік – Юзеф Горошкевич. Працював на залізниці у нашому місті і батько польського поета Казимира Вєжинського(1894-1969). Його рядки присвячені провінційним залізничним вокзалам повною мірою можуть стосуватися і Стрия:

Sa takie miasta, o ktorych nie mozna

Chocby sie nawet i chcialo cos orzec:

Uliczki, rynek, plebania pobozna –

I tylko jedno jest zdarzenie: dworzec.

Pociag przychodzi raz w dzien regularnie,

(O melancholio stolecznych kurierow),

Na jednej nodze drza przed nim latarnie

I salutuja bez rak pasazerow.

Panny, co tesknia z pustego peronu,

Skad wieje dusza prowincji i spleenu,

Porywa dziwny swiat okien wagonu,

Podroz po bajkach. Trwa ona piec minut.

Коли місто охопила воєнна лихоманка, хаос і анархія, сучасник писав у щоденнику: Рознеслася чутка, що на стрийському двірці військо лишило цілі три потяги наповнені всякими припасами… Кожен хотів щось зарвати з тої даремщини.

Щось подібне читаємо і в «Аустерії» Юліана Стрийковського: На вокзалі дим коромислом. Настав час злодіїв і сторожів. Армійські склади розбиті, цілий день возять на тачках мішки: мука, чорний хліб, солдатські сухарі, крупа, шоколад… запаси на всю війну.

Потяг з добровольцями до лав Легіону УСС зі Львова у неділю 30 серпня 1914 року на стрийському вокзалі зустрічали урочисто з оркестром під керівництвом Гриця Іваніва та почесною вартою  місцевого «Сокола». Залізницею масово прибували добровольці з інших міст. Після складення присяги і формування підрозділів надвечір у п’ятницю 4 вересня  на відкритих платформах, так званих «льорах», стрільці передислокувалися на Закарпаття.

У 2004 році з нагоди 90-річчя УСС на стіні вокзалу  встановлено меморіальну дошку.

У часі українсько-польської війни Андрій Чайковський згадував довгі черги потягів без палива і стрийського інженера-залізничника Миколу Левандовського, який працював над переробкою їх печей на ропне паливо. З когорти стрийських залізничників і знаний громадський діяч і музикант Микола Пристай.

У Стрию мали місце події пов’язані з панцерником ч.2 УГА  описані Іваном Карпинцем, що дістали назву «виправа по старшин».

Після війни вигляд вокзалу трохи змінився,

а поруч із старими австрійськими паровозами (Ol-12 – конструктора Карла Гьольсдорфа)

курсували швидкісні рейкові автобуси «Люкс-торпеда», що долали відстань зі Львова до Стрия за одну годину.

У перші місяці німецької окупації у місцевому виданні читаємо: Залізнична комунікація перервана, транспорт знищений або евакуйований. Два залізничні мости на Ходорів і Станіслав висаджені в повітря.

Було знищено і будівлю вокзалу. Лише у 1951 році його відновлено за 2218 тис. із запланованих 8207 тис. І врешті 2 листопада 1962 року, незадовго після того, як електрифіковано залізницю до Лавочного, почав курсувати електропоїзд до Львова.

Парк Вільшина.Згідно з маловідомим тлумаченням, назва «Стрий» безпосередньо пов’язана з озелененням. Коли навесні зазеленіє ліс першим листям, говорили «стрий бороду розпустив». Так склалося, що наше місто ніби і справді загорнуте у зелені шати. Вже традиційно найстарішим міським парком вважають колишній гай «Вільшина», що постав поруч зруйнованого замку, терен якого передано місту 3 вересня 1791 року. Втім лише у 1830-х роках окружний староста(крайсгауптман) Леопольд Краттер заклав там парк, який спершу й називали «Краттерівка».[2] 4 червня 1862 року у парку урочисто відкрито пам’ятник загиблим воїнам 9 піхотного полку  роботи Ципріяна Годебського.[3] Регуляція міської забудови, що проводилася  після пожежі, змусила магістрат замислитись над облаштуванням «Вільшини». 6 травня 1894 року на спільну нараду до Стрия запросили інспектора міських парків зі Львова Арнольда Рьорінга. Від ради міста були присутні Філіп Фрухтман, Олександр Стояловський, Томаш Красінський, Владислав Позлєпський, Генрік Ліндер і Карел Гекк. 3 липня Рьорінг, який мав чималий досвід у царині садово-паркового господарства, зокрема брав участь у проектуванні багатьох львівських парків, запропонував свій проект бургомістрові Людвикові Гьотінгеру. До кінця року створено комісію з облаштування міського парку під керівництвом Олександра Стояловського(до слова, на карті міжвоєнного Стрия знаходимо сквер названий його іменем). Попередньо потрібно було зрізати старі дерева, головним чином вільхи. У березні 1896 року 100 стосів вільхових дров магістрат продав за 316 злотих. Вируб старих дерев продовжували і наступні два роки. Врешті 8 листопада 1898 року на засіданні так званої Вільшинської комісії у присутності Стояловського, Фрухтмана, професора Галагарди, кс. Людвика Оллендера і Генріка Ліндера ухвалено:

1) Приступити до реконструкції «Вільшини» як міського парку згідно з  планом  Рьорінга; 2) виконання робіт доручити міському лісничому Генріку Ліндерові під наглядом комісії; 3) закликати п. Ліндера, щоб приступив до розмітки  проектованих доріг і стежок у «Вільшині», а опісля запросив комісію, щоб визначити, де садити кущі і дерева; 4) закликати магістрат, щоб порозумівся з орендарями сіножатей у парку на час його реконструкції.[4] Мало не щотижня, як свідчать місцеві видання кінця 90-х років у «Вільшині» відбувалися фестини чи інші розважальні заходи. Між війнами парк набув привабливого вигляду, у затінку вільх і сосен вздовж квітучих алей розмістили ковані лавки. Тут відпочивала різношерста міська публіка, діяв ресторан, танцювальний майданчик, павільйон з живою музикою. Номінальна вартість парків міста у 1934 році визначена у сумі 530 тисяч злотих.[5]

З 8 жовтня 1984 року парк ім. Т. Г. Шевченка площею 20 га став пам’яткою садово-паркового мистецтва.

Парк Йордана.Злам ХІХ-ХХ століть ознаменувався появою нової сторінки в історії озеленення – створенням функціонального різновиду садово-паркового мистецтва – спортивних парків. Засновником першого європейського спортивно-оздоровчого парку, що постав у Кракові в 1889 році, був лікар Генрік Йордан. Його іменем названо  міський спортивний парк у Стрию, про обставини і особливості організації якого знаходимо відомості у  документах з фондів магістрату міста.

Отже, 15 травня 1904 року цісарсько-королівська Окружна шкільна рада звертається з проханням розглянути на найближчому засіданні міської ради питання про виділення земельної ділянки, де могли б займатися принаймні 4000 дітей з народних шкіл і гімназії, поділені на групи за віком і статтю та забезпечити належне фінансування для обгородження і облаштування парку, а також придбання духових музичних інструментів для оркестру. Відозвою від 28 червня 1904 року магістрат повідомив Окружну шкільну раду, що відступає ділянку у 10 моргів(більше 5 га) біля залізничного мосту на так званому Ryniu, поруч вулиць Йоахіма Лелєвеля(сьогодні вулиця Заньковецької) та не існуючої нині Надбережної. Саме там, на полянах поблизу ріки,  ще з 1902 року учні гімназії грали в крокет. За звітом навчального закладу 1904 року число ігор поповнили крикет, теніс та футбол під керівництвом вчителя Владислава Пікусінського. У 1905 році на час будівництва місце для ігор молоді щосуботи надавала місцева військова команда на тренувальному плацу.

Рада міста прийняла на себе обов’язок огородження парку згідно з планом інспектора міських парків Арнольда Рьорінга.

Цей план передбачав попереднє осушення і вирівнювання терену, обкопування ровом і обгородження живоплотом. Парк створювався у такому мальовничому місці, що місто одночасно отримувало вигідну відпочинкову зону. 23 листопада 1904 року Окружна шкільна рада просить про додаткове фінансування у розмірі 10 тисяч корон на будівництво накриття, складських приміщень і веранди на 800 осіб, придбання мундирів та інструментів для оркестру. Керівництво і нагляд за всіма садовими роботами взяв на себе барон Юліан Бруніцький(1864-1924).[6] Нівелірування місцевості, розмітку стежок, газонів і майданчиків провів інженер Гассман. Проте далі робота не просунулася. Потрібних для огорожі дубових стовпів місцевий тартак С. Боряка не мав. Не було їх і у купця Самуеля Єдного. Тільки у лютому 1905 року стовпи продали власники лісопильні «Мондшайн і сини» на Слобідці, а територію парку обкопано глибоким ровом. 30 квітня окружний староста Щуровський видає розпорядження: «призначити керівника і виділити йому кілька осіб на допомогу, які б у певні години керували  заняттями гімнастикою, іграми і забавами усіх груп шкільної молоді… залучити постійного управляючого та доглядача парку, а також вирішити питання шкільного оркестру під опікою директора виділової школи п. Хана».

Впродовж літа 1905 року парк для шкільної молоді впорядковано і віддано до вжитку. Урочисте відкриття відбулося наприкінці вересня. На його облаштування використано 5613 мшутру, 3800 м3 ґрунту. Насаджено кількасот дерев і кущів. Споруджено всі необхідні будівлі, 10 майданчиків, 42-метровий павільйон з верандою, канцелярію, помешкання для доглядача парку, кегельбан, стаєнку з дровітнею. Вартість нерухомості склала 20 тисяч корон. Загалом з різних джерел на побудову парку надійшло 17325 корон.

Однак вже 10 листопада голова комітету опіки над парком Йордана Петро Врублевський звертається до магістрату про фінансову допомогу. Ситуація не змінилася і у 1908 році, коли укладаючи інвентар майна парку члени комітету зізнавалися, що «кегельня» може завалитися і тільки на стовпах тримається, до того ж, попитом не користується.  Хоча перед тим кеглі були доволі популярні: W 1905 roku w Stryju założony został trzeci w kolejności, po Krakowie i Lwowie, “park zabawowy im. dr Jordana”, o wymiarach 300 x 200 m, w którym znajdowały się m.in.: strzelnica, korty tenisowe i kręgielnia. Inicjatywa dr Jordana wywarła wpływ na ponowne zainteresowanie się grami i zabawami na wolnym powietrzu, wśród nich także grą w kręgle. Її вирішили продати поки вона ще мала якусь вартість.[7]

Прохання про нову субвенцію надійшло до магістрату 20 грудня 1911 року. З поміж іншого у ньому читаємо: «Закладений у нашому місті парк не відповідав до сих пір своєму призначенню, бо з парку не користала молодь шкіл народних і виділових, а молодь гімназійна обмежувалась тільки кількома футбольними дружинами, які цілими днями зі шкодою для власного здоров’я і науки цій грі віддаються».[8] За розміром терену виділеного під парк Стрий поступався лише Кракову. Щодня парк Йордана міг прийняти до 1000 учнів. Тогочасні спортивні заняття вимагали музичного супроводу, а інструменти зберігалися у щойно збудованому приміщенні «Сокола». Найстарше польське товариство приділяло особливу увагу фізичному вихованню молоді. У нашому місті воно діяло з 1892 року. Українська філія постала трохи згодом у 1906 році і також орієнтувалася на тіловиховний і організаційний напрямки. Саме на сокільській основі постав стрийський спортивний рух, який на тлі загального нейтрального ставлення живила шкільна і гімназійна молодь. Для її зростаючих потреб і створено парк, де учні мали змогу займатися легкою атлетикою, гімнастикою, грати у теніс чи футбол. Перші стрийські футбольні команди постали саме на полі Йорданівського парку. Там відбувся відомий матч 29 червня 1906 року, який організував ентузіаст спортивного руху Болеслав Блажек.[9]

Довголітнім доглядачем парку був Старкевич. Він косив траву, доглядав клумби і пригощав дітвору коров’ячим молоком.

Первісний злет стрийського спортивного руху перервала війна. Війна не тільки перешкодила розбудові спортивно-оздоровчого парку, але й змусила розглянути питання його подальшого існування. Окрім шкільної молоді парк Йордана часто використовували міські спортивні товариства. Спортивний клуб «Стрий»(голова Єжи Віленський, секретар Віктор Чупкєвіч) першим у 1921 році висловив готовність взяти парк в оренду на п’ять років, вимостити шутром проходи, виготовити гімнастичні приладдя, впорядкувати тенісний майданчик, збудувати трибуну. Щороку клуб зобов’язувався платити 5 тисяч марок. Гміна міста, як власниця парку, погодилася надати його клубові до 1927 року, уклавши навіть проект угоди. Але 22 травня 1922 року шкільний парк передано «Комітетові керівників шкіл» під керівництвом директора ІІ гімназії Вільгельма Кучери. Доступ до парку мав бути вільним окрім часу занять шкільної молоді і публічних розваг і фестин (за винайм парку для їх проведення магістрат брав плату, яка йшла до фонду убогих). Комітет опіки над парком Йордана лише слідкував за чистотою і порядком, доглядав дороги, газони, алеї. У травні 1925 року магістрат за проханням комітету доручив міському лісничому відремонтувати огорожу парку і виділив 100 тисяч злотих на будівництво сторожки і туалету. Заплановано ґрунтовну перебудову.

6 травня 1929 року до міської управи звернулося спортивне товариство «Погонь». Оскільки остання повінь 1927 року принесла багато шкоди зокрема й для парку Йордана, розмивши дорогу так, що доїзди в плачевному стані, товариство просило звести намул з вулиць і засипати ями та відновити живопліт. А для проведення футбольного турніру під егідою Польського футбольного об’єднання(PZPN) визначити вільні від занять дні.

Та вже наступного 1930 року магістрат заборонив клубам доступ до парку. Відома резолюція представників всіх стрийських клубів: «Останнім розпорядженням магістрату відібрано від міських клубів право використання ігрового поля для тренувань і спортивних змагань, що унеможливлює їх існування і знищує спортивний рух на терені міста. Спортивні клуби власними зусиллями відновили поле після війни, а зараз змушені залишитися без підстави для розвитку».

У зв’язку з економічною кризою повноцінний план реконструкції парку Йордана вдалося виготовити лише у 1934 році. На той час опіку над парком доручили шкільному інспектору Тадеушу Пахореку. Він сподівався отримати субвенції від державного управління фізичного виховання у Варшаві. План передбачав спортивні майданчики для жінок(теніс і баскетбол), ділянки для стрибків у довжину і висоту, легкоатлетичну доріжку на 100 метрів, окремі майданчики для дітей до 14 років.

Але змінилося життя. Парк поступово набував військово-спортивного забарвлення і призначався головним чином для місцевих організацій фізичного виховання і військової підготовки. У червні 1935 року доступ до парку мали наступні клуби: Погонь, Стриянка, Сокіл, Єдність, Скала, Український пожежно-руханковий союз, Дрор, Гакоах і товариство Сокіл.

Ось уривок з листа 1935 року Єжи Місінського одного з ініціаторів створення футбольного  клубу «Погонь»: «Парк Йордана перед війною був тереном найбільших загальнопольських легкоатлетичних змагань. Стрийський футбол став на найвищому рівні малопольського спорту. Зараз лише спогад про «золоту епоху».

У роки війни парк отримав назву «Площа УСК Скала», там і далі проходили футбольні матчі.

Сьогодні на місці парку станція юних натуралістів.

Від Міцкевича до Бандери. З появою в 1893 році міського періодичного видання «Gazeta Stryjska» вже у ч.8 надруковано редакційний допис, що містив наступні рядки: «Наше місто на сьогодні не посідає жодного пам’ятника на публічному місці. Площі пусті, нічим не оживлені, справляють нудне враження…»[10] І справді, після пожежі 17 квітня 1886 року, Стрий тільки-но почав відновлюватись: відбудовано костьол, заплановано впорядкування вулиць і  парку «Вільшина», де, щоправда, ще у 1862 році встановлено фактично перший міський пам’ятник загиблим воїнам тутешнього  піхотного  полку… Заздрісного запалу додавало і те, що інші міста вже мали принаймні по одному монументу. Навіть невелика Бохня чи сусідній Болехів, де встановлено відповідно скульптури польських королів Казимира Великого і Яна ІІІ.

Автори допису нагадали про потрійну користь монументів, що  одночасно: поширюють знання про минуле народу, свідчать про рівень цивілізованості суспільства та є оздобою міста; і головне – про  давній задум спорудження на одному з майданів  пам’ятника Міцкевичу. Для цього було зібрано певні кошти і навіть визначено місце з поваги до знаного мецената барона Зигмунта Ромашкана(1825-1893), який пожертвував 1000 злотих на облаштування одного зі скверів, у майбутньому названого його іменем.

Втім, вшанувати пам’ять поета тоді  прагнули чи не повсюдно. Зокрема у Львові подібна ідея народилася ще у 1856 році, одразу після його смерті, одначе першим спромігся її втілити Краків. Відтак, львів’яни на деякий час відклали свою ініціативу,  а натомість, впродовж ознаменованих так званою «памя’тниковою чумою»[11] 1890-х, спорудили пам’ятники Олександрові Фредру, Теофілові Вишневському, Янові Собеському…

Та для нас особливо цікавий львівський монумент героєві польського повстання 1794 року, шевцеві з Варшави, в’язню Петропавлівської фортеці, полковнику Янові Кілінському(1760-1819). Комітет його побудови створено у 1888 році з ініціативи Станіслава Нємчиновського, скульптуру замовлено у Юліана Марковського(1846-1903), виготовлено з білого каменю із Миколаєва і встановлено без урочистостей, з деяким запізненням, 18 червня 1895 року у колишньому Стрийському  парку, який тепер носив ім’я Кілінського . Врешті-решт, саме цього національного героя через якийсь час обрали поляки у Стрию, на відміну від  Дрогобича і Трускавця, де не відмовились від втілення образу Адама Міцкевича.

На одному з польських аукціонів пощастило натрапити на світлину, датовану 16 травня 1898 року, проекту стрийського пам’ятника Кілінському з відозвою Комітету міщан про збір коштів на його спорудження. Скупу згадку про відкриття пам’ятника у четвер 6 вересня 1900 року знаходимо в одній з  львівських газет: «Відкриття пам’ятника Кілінському відбулося вчора перед полуднем у Стрию. Пам’ятник виконав артист різьбяр Вуйцик.» [12]

Як вдалося встановити, випускник Краківської академії мистецтв Станіслав Вуйцик(1864-1930) передусім відомий роботами релігійного характеру. За дивним збігом обставин, він виготовив багато пам’яток у сьогоднішньому місті-побратимі Стрия Новому Сончі. Зокрема, неіснуючий пам’ятник А. Міцкевича (відкритий 4 грудня 1898 року) та скульптури у тамтешній ратуші, що збереглися до наших днів. Таким чином, в урбаністичному просторі Стрия з’явилося місце з політичним навантаженням для проведення національно-патріотичних акцій та церемоній сакрального змісту (святкові урочистості, посвяти, нагородження)[13]. Ще одним маркером у міському середовищі стала вулиця Яна Кілінського (сьогодні частина вулиці Філарета Коллеси). Що ж до ініціатив українців, то тут варто згадати скульптурні погруддя на фасаді Народного дому, урочисто відкритого 1 січня 1901 року[14]. Про це одна з наших наступних розповідей.  З властивою йому дотепністю про пам’ятник Кілінському написав уродженець Стрия Корнелій Макушинський(1884-1953) у спогадах «Kartki z kalendarza». Дозволю собі цитату:

Przystanąłem przed domem podobnym do wojskowych koszar: to moja szkoła. Przed nią stoi pomniczekJana Kilińskiego. Bóg raczy wiedzieć dlaczego właśnie jego? Może na tę pamiątkę, że nauczyciel mówiłzawsze do młodego kretyna:

— Daj sobie spokój z nauką i lepiej idź do szewca!

Teraz odsyłają młodzieńca albo do diabła, albo do innych zawodów, dawniej z niewiadomych powodówodsyłano go zawsze do szewca, nie bacząc na to, że gdyby połowa młodzieży posłuchała dobrej rady,mielibyśmy miliony wybornych szewców, co byłoby może z większym dla społeczności pożytkiem. Stoitedy przed moją szkołą pan pułkownik Kiliński, strasznie poczciwy, ale jakiś bardzo dziwny. Ma młodzieńczą twarzyczkę i wąsik figlarny; aby się nie wykopyrtnąć ze świetnego pomnika, oparty jest jedną nogą o przybudówkę z piaskowca, ale drugą czyni ruch zamaszysty na temat: „Naprzód, Polacy!”

Znam w Polsce trzy figury pułkownika, a każda „na ten sam manier” jest uczyniona; bohater dzierży wlewej ręce chorągiew, a w prawej szablicę. Tylko że ten „mój” Kiliński jest Kilińskim zdrobniałym, niepokaźnym, biedniutkim. Wedle stawu grobla. Biedne wonczas miasteczko nie mogło większego wystawić bohatera, ale pięknie to o nim świadczy, że ma choć takiego.

Jan Stanisław i jeszcze kilku imion Bystroń urąga mojemu miasteczku i twierdzi hardo, że jego miasteczko na Śląsku jest znaczniejsze i piękniejsze. A ja mu na to:

— A pomnik Kilińskiego masz?!

Otwarł usta ze zdumienia i dotąd zamknąć ich nic może!

У нещодавно оприлюднених спогадах Рудольфа Мотхеса(1875-1968)[15], який у роки Першої світової війни як льотчик у складі відповідного підрозділу німецької Південної армії побував у Стрию, зустрічаємо здивування з того, як у місті двоєдиної монархії може стояти пам’ятник борцю за незалежність Польщі, проти центральної влади і Габсбургів. [16] Звісно перебільшуючи, – проти останніх Кілінський не боровся, хоча й був інтернований австрійцями у 1809 році, – Мотхес мимоволі вказав на важливість польської національної міфології, яка у такому маркуванні міського простору дозволяла одночасно відчути свою ідентичність та пригадати легендарне героїчне минуле, на яке можна було спиратися у подальших політичних змаганнях. Пам’ятник  простояв до початку 1919 року, коли у розпалі польсько-української війни за нез’ясованих обставин був зруйнований. У фейлетоні колишнього стриянина написаному десять років по тому читаємо: «Перед могутньою шкільною будівлею при вулиці Собеського(сьогодні вул. Євгена Коновальця М.З.) безпорадно стирчить постамент, на якому височів, до часу панування Петлюри, пам’ятник Кілінському…  »[17] Наприкінці лютого 1919 року Симон Петлюра справді недовго перебував у Стрию. Директорія на допомогу Галицькій армії направила у числі інших з’єднань окрему Козятинську піхотну бригаду. Збереглося фото вояків бригади поблизу того місця де стояв пам’ятник. Можемо припустити, що саме вони причетні до демонтажу.

Лише у березні 1929 року зрушила з місця справа відбудови пам’ятника Кілінському. Комітет зібрав певні кошти(у списках значилося близько ста жертводавців, а повітовий староста Антоній Поячковський особисто передав 500 злотих) та отримав зменшену модель від львівського скульптора Петра Войтовича(1862-1938). Одночасно замовлено камінь з Поляниці. З нього у 1927 році вже виготовлено скульптуру Діви Марії поблизу костьолу. Залишалося дискусійним питання обрання місця для пам’ятника, бо керівництво гімназії наполягало на його перенесенні, для прикладу, на початок вулиці Міцкевича(сьогодні проспект В’ячеслава Чорновола). Взяли гору практичні міркування, оскільки зберігся цоколь, то пам’ятник вирішили встановити на старому  місці.[18]

Однак встигнути, як планувалося, до 3 травня не вдалося і відкриття провели 10 листопада у присутності учнів шкіл і гімназії.[19]

До наших днів пам’ятник не зберігся. Його місце на деякий час зайняло погруддя Віталія Примакова встановлене у 1980 році і демонтоване 15 вересня 1990 року. А нині своє семантичне поле творить монумент Степанові Бандері урочисто відкритий 28 червня 1992 року.

Костьол.Перша звістка про костьол у Стрию(ecclisiararum parochialium… in Stryg) зустрічається у вступній частині до вироку любельського архідиякона Яна у справі суперечки ректора парафії Непорочної Діви Марії Івана Русина та міста Львова за млин на Збоїськах від 29 лютого 1396 року.[20]Наступною документальною згадкою («districtibus Strigensi») став декрет від 24 вересня 1398 року після суперечки галицького архієпископа Бернарда і перемишльського єпископа Еріка Мора  про розмежування територій перемишльської і львівської дієцезій.[21]

8 липня 1427 році в Дрогобичі на прохання пробоща Войцеха Володислав Ягайло збільшив існуючу дотацію і надав наділені магдебурзьким правом Ходовичі, тамтешню корчму(щоправда, в 1570 році вона вже не належала плебанові), десятину з солоду та кожного обмолоту на місцевому млині та снопову десятину зі старих і нових фільварків у старостві побудованих, по одній колоді жита й вівса щорічно на Св. Мартина, а також  вільну корчму в Угерську, надану  королем раніше[22] Це надання, доповнене півланом поля, за яке тогочасний плебан Станіслав платив 12 грошів річно Якубові Воїнському, підтверджене 19 вересня 1570 року Сигізмундом Августом і внесене до облят на варшавському сеймику 1640 року перемишльськими вікаріями, яким у свою чергу  Ян Ольбрахт 13 жовтня 1498 року інкорпорував стрийську парафію на вічні часи. Того ж року Юхно Нагваздан зі Станкова дає стрийському костьолу луку в Нежухові і дім для вікарія, а взамін отримує ділянку біля храму, де задумує поставити хатину доглядачу вівтаря(altarysta), напевно йдеться про каплицю для якої єпископ Ян з Тарговиськ 1489 року затвердив фундуш. Крім того мали пробощі ґрунт на  передмісті названий «пробоським».

Ще перед 1478 роком відомий у школі при костьолі  вчитель Мацей. У 1495 році ректором парафіяльної школи був Миколай з Белза. 19 жовтня 1508 року якийсь Войцех з Мостиськ позивав Міхала з Дрогобича кафедрального вікарія перемишльського. Позов стосувався справ з часу, коли Міхал був ректором парафіяльної школи у Стрию.[23]Бакалавр Валентій Фельштин був вчителем у 1595 році. У пізнішій  візитації єпископа Сєраковського, щоправда, читаємо: «є у Стрию добре відреставрована Симоном Бялковським школа, є і вчителі, однак недбалі батьки не хочуть мати вчених дітей».[24]

У візитації Шембековській 1722 року є запис від 1624 року стрийського райці Григора Мазуркевича і його дружини Дороти про надання щорічно бакалаврові маци жита. Дотичні до школи бакалавр, органіст, кантор і локат отримували також плату за п’ятничну літанію 12 злотих. При костьолі діяли братства Божого тіла і «Arcybractwo Rozancowe»(з 1611 року відоме як «літературне»).

Згадує візитація  також шпиталь на цвинтарі біля костьолу без фундації, який з пожертв утримує вісім бабок. У різних ґрунтах на час візитації Сєраковського у 1753 році мав шпиталь 1850 злотих, пожертву від шляхтича Бзжожовського 200 злотих і окремі реальністі Себастьяна Боксича. Втручатися у справи шпиталю ксьондзові заборонялося. Пожертви надходили і на користь храму. У 1668 році укладено заповіт, за яким пробощ стрийський Войцех Стопський мав отримати 1000 злотих.  Передбачено плату доглядачу каплиці Св. Хреста, де були поховані Каковські, Гіацинту Твардовському.

Фердинанд Бостель припускав, що будівництво костьолу розпочато у 1534 році.[25] 24 листопада 1530 року в актах перемишльської консисторії згадана угода пробоща і шляхтичів Нарайовських майнового характеру.

На основі домовленості 1578 року,затвердженої Стефаном Баторієм, стрийського пробоща Станіслава і золотаря Каспера замість корчми пробощ брав від міста 16 злотих. Однак наступник Станіслава кс. Адам Маніціус у 1623 році їх від міста не отримував. За наданим у Кракові привілеєм Сигізмунда ІІІ від 16 вересня 1595 року тогочасний стрийський плебан перемишльський канонік Матей Вишемірський і його наступники отримували право вирубу у старостинських лісах на опал і будівничі потреби. Десятину у Нежухові  трохи згодом замінено на данину: 40 злотих, фаска масла, копа сирів, кабанчик, бочка пива і 16 фір дров. Через часті пожежі, виливи ріки і ворожі напади дотація костьолу щоразу зменшувалась і виплати часто не надходили. Так з підміських сіл зібрано 100 злотих із передбачених 386-ти. З війтівства стрийського отримано десятини і мечного на суму 30 злотих.

На час проведення візитації Вацлава Сєраковського(1753 рік) брав пробощ з королівських фільварків десятину у розмірі  350 злотих, отримував 8 злотих замість мечного з передміщан, 380 злотих діставалося йому з ланів, також розпоряджався фундушами каплиці. На той час наданої у 1461 року Тарлом Заклікою гривні з міської лазні не було, бо не існувало вже самої лазні. Мав зате 12 злотих з різничої ятки. Взамін доходу з корчми в Угерську пробощу належала плата з трьох чвертей поля. Луку в Ходовичах змила ріка. А до каси Колегії перемишльських вікаріїв за ординацією єпископа Сарновського мав сплачувати пробощ 600 злотих щороку. У 1697 році костьол пограбували, суму викрадених цінностей з каплиці Св. Хреста, де було багато вотивних пожертв,  оцінили у 12 тисяч злотих. Злодіїв так і не знайшли.

Як свідчить таблиця вмурована після пожежі 1886 року у західну стіну костьолу, храм відновлювався:

Богові найкращому найвеличнішому. Найсвітліший і славетний Христофор з Конєцполя Конєцпольський головний королівський хорунжий, стрийський і т.д. староста для хвали і слави Господа всемогутнього і Найсвятішої Діви Марії та всіх святих тут власними стараннями підвалини заклав і костел відновив Року Божого 1642.

Збереглася епітафія «Лаврентій Войташкович стрийський райця віддав Богу душу під час пошесті 9 серпня 1646 року. Пам’ятку цю йому спорудили засмучені нащадки. Боже, будь милостивий до душі його».

За записами пробощів у парафіальній хроніці, найстарішими були розпочаті кс. Мацеєм Опатовським метрики народжень з 1647 року, кс. Симон Бялковський у 1702 році почав вести записи померших. Всі вони згоріли у пожежі 1827 року.

У 1620 році після пожежі і татарського нападу вперше згадано орган. Нові оздоби костьолу освячував у 1637 році єпископ Ян Замойський. 1689 рік доносить нам ім’я органіста Яна Журавського. За інвентарним описом 1743 року «орган добрий, але забруджений , помальований у червоне на вісім голосів, міхів старих поклеєних два».[26]

7 жовтня 1772 році костьол знову горів. Згоріли дах, всі дерев’яні конструкції, дзвони і годинник. Тимчасово храм перекрито соломою, а стараннями кс. Франциска Рогачевського на його відновлення витрачено 11120 злотих.

У 1787 році, 5 жовтня, у результаті обміну перемишльського єпископа Антонія Голашевського стрийську парафію передано львівській дієцезії. Плебаном у цей час був кс. Станіслав Макушинський. У 1792 році його змінив кс. Мартин Гривачевський, який керував парафією до 1802 року. Під час візиту львівського архієпископа Андрія Алойзи Анквіча 23 травня 1819 року, як написано у хроніці парафії, миропомазано 800 осіб. Зберігся план храму 1822 року.[27] 29 серпня 1823 року стрийський костьол відвідує цісар Франциск І.

Пожежа 1827 року знищила 90 будинків, костьол, плебанію і фільварок пробоща. Після неї костьол перекрито бляхою, відлито нові дзвони і відбудовано пробоство.

Станом на  1828 рік налічувалось 1763 прихожанина та лише холера 1831 року забрала життя 249 міщан.

Справа відновлення  костьолу припала кс. Янові Мішке(помер 1834 року) і кс. Янові Яворському. За інвентарем 1833 року будівлю храму оцінено у 16 тисяч злотих. Яків Головацький у подорожньому щоденнику 1839 року писав про «старий латинський костьол, червону вежу якого здалеку видно у довколишній рівнині». У 1838 році зробили нові вікна і сходи на хори, а у 1845 році запрошено малярів Алойзи Рейхана, Мартина Яблонського, Казимира Родецького для виготовлення десяти нових вівтарних образів. У 1847 – 1852 роках відновлено купол, стіни храму і розпочато будівництво шпиталю. Загалом капітали костьолу у 1877 році поміщені у грошах, дорогоцінностях і цінних паперах становили 23436 злотих.

Після пожежі 1886 року, що завдала значної шкоди, костьол ґрунтовно перебудували. Вісім тисяч злотих зібрано Комітетом з допомоги і використано на відбудову храму за проектом Юліана Захаревича(1837-1898).[28] Реставрація тривала до 1892 року. Костел розширили до 39 метрів у довжину. До основної нави під зірчастим склепінням шириною 8,7 м. примкнули дві бічні по 3,5 м.  Центральний вівтар прикрасив оцінений у 1000 злотих, чи як тоді почали рахувати 2000 корон, образ “Reginam Regni Poloniae” розмірами 3,9 м на 2,4 м, що представляє Діву Марію в оточенні св. Михаїла, княгині Кінги та св. Станіслава, краківського єпископа.[29] Його виготовив професор Краківської академії мистецтв Флоріан Станіслав Цинк(1838-1912), головною темою творів якого були легендарні історичні чи релігійні сюжети. Окремого пояснення потребує постать  Кінги(Кунегунди) (1234-1292) – сучасниці єпископа Станіслава, рідної сестри дружини князя Лева Констанції.  Найстарша донька угорського короля Бели IV і Марії Ласкарини, дружина краківсько-сандомирського князя Болеслава V Сором’язливого, опікунка вбогих і гірників соляних шахт. По смерті чоловіка вела аскетичне життя у монастирі. Канонізована у 1684 році.

Образ коронований архієпископом Болеславом Твардовським  у 1935 році. 8 вересня 1995 року святиня оголошена Санктуарієм Марії Помічниці людських надій. 9 вересня 2001 року кардинал Мар’ян Яворський коронував образ короною посвяченою папою Іваном Павлом ІІ.

На збереженій до наших днів лотереї бачимо підписи голови комітету з відбудови римо-католицького костьолу барона Зигмунта Ромашкана, секретаря кс. Юзефа Биліни і скарбника  кс. Людвика Оллендера.

Переплавлені дзвони обійшлися у 640 корон, а за 200 корон  придбали новий орган фірми «Gebruder Rieger», ор. 426 проспект органа дерев’яний, різьблений, з золоченими профілями та елементами орнаменту. Орган ідеально, як по висоті, так і по ширині, вписується в розміри простінків на хорах і складений з двох трьохосьових сегментів з широким просвітом, відкритим на вікно з західній стіні костьолу, в якому відкривається вітраж. Орган має два мануала по 54 клавіші і педаль на 27 клавіш. В 16 регістрах органа задіяно 864 труби. Трактури регістрів, мануалів та педалі — механічні. Два 16-ти футових регістра, сім 8-ми футових, п’ять 4-х футових і дві мікстури лабіальних труб утворюють густе звучання, характерне для костьольних органів. Інструмент розстроєний і звук більше нагадує велику фісгармонію.

Стіни храму стали свідками багатьох подій. До сторіччя з дня смерті Тадеуша Костюшка(1746-1817) і 350-річчя перемоги під Віднем встановлені меморіальні дошки.

Костьол Св. Йосипа. Серафіти залишили Стрий у 1946 році. У костьолі музей, склад металу і магазин меблів. Вівтарна неоготична різьба зараз у храмі м. Сколе.

Кірха.1858 рік розпочато збір коштів і збудовано у 1863 році. Чисельність стрийських протестантів: 1880 – 573, 1903 – 657, 1935 – 570. 1892-1906 роки переписка з магістратом про ппродаж земельної ділянки. Помешкання пастора, школа і т. п.

Синагога.За привілеєм Стефана Баторія 1576 року євреї отримали право вільно і без перешкод оселятися у Стрию і зводити будинки на місцях визначених міською владою. Вони побудувалися у середмісті навколо божниці. Ще під 1629 роком відома суперечка з іудеями, щодо будівництва синагоги на Ринку під виглядом бурси для школярів.[30]Її вирішив привілей Владислава ІV наданий у Львові 27 жовтня 1634 року на купівлю ділянок у місті і за містом під школу, божницю і кладовище. Переміщення божниці на нове місце зафіксовано за дозволом старости Христофора Конєцпольського 20 квітня 1638 року. Зберігся також дозвіл перемишльського єпископа Яна Дубського від 20 грудня 1689 року на будівництво нової синагоги з дерева на місці старої, що обвалилася, з тими лише обмеженнями, щоб не була з кривдою і перешкодою для християнських домів, надто високо зведена.[31] Станом на 1827 рік у Стрию дві синагоги відповідно 1817 і 1821 років. Плани божниць збереглися.[32] Відомий проект перебудови 1938 року інженерів Марка Дорфлера і Отто Шеєра(стрийські будівничі мали контору за адресою Голувки 9, їх проект кутовий будинок на розі вулиць Бандери і 1 Листопада).

Первісна споруда у стилі класицизму змінювалась у ході ремонтів і реконструкцій. Східчасті трикутні щипці, великі півкруглі вікна і двосхилий бляшаний дах вигідно вирізняли будівлю. У радянський час, коли ще були помітні розписи, в приміщенні синагоги містився склад. У 1980-х роках розібрали склепіння, плануючи переробити її на басейн.[33]

Давні стрийські храми. Автор статті про Стрий у «Польському географічному словнику»  наводить згадку про рукопис у бібліотеці Оссолінських з вказівками на документ у коронній метриці «Confirmatio litterarum magistratus Stryensis ex ocasione venditionis ecclesiae ruthenicae» з 1554 року.[34] У праці про шкільництво Перемишльської землі Р. Пельчар згадує під 1591 роком  парафіяльну школу при церкві Успіння. Відомий протест єпископа Афанасія Крупецького від 2 травня 1612 року на осіб, що не визнали його влади. Ось їх список: возний Кость Попович, протопіп Михаїл, піп Михаїл Косило, Данило Латайко, Грицько Мечник, Яцько Дерека, Іван Пясик, Іванко Лешковит, Петрик Несінака, Іван Киселик, Василь Деребишка, Сень Крушовський.[35]

Дослідник церковної історії Голубєв відносить відомість про братство стрийської церкви Успіння до 1627 року. У творі полеміста Касіяна Саковича виданому Кракові в 1642 році згадується про дружину священика однієї зі стрийських церков Андрія Косила, яка читала і писала краще за нього і могла замінити дяка.[36]

У 1643 році тодішній староста Христофор Конєцпольський на прохання міщан Станіслава Юзефовича і Теодора Стоцького виніс на розгляд королівської канцелярії клопотання про затвердження прав церков грецького віровизнання. До клопотання приєднався і магістрат.

Привілей Яна Казимира від 26 травня 1650 року передбачав: вилучення церков від місцевого духовенства і передачу братствам, дозвіл на прохід з процесією(дзвоником і дарами) до хворих у часі посту, богослужіння за звичаями грецької віри, заборону постоїв і звільнення від чиншів, можливість відправляти церемонії за власними звичаями у католицьке свято Божого тіла.

Церкві Різдва Богородиці король надав город із забудовою під подвір’ям старости та крамницю на Ринку. Згаданій церкві з огляду на часті суперечки між духовенством і братствами Ян ІІІ Собеський у 1680 році підпорядкував всі міські храми.[37] Тож у Стрию були наступні церкви:

Різдва Богородиці

Успіння Пресвятої Богородиці у місті під валами

Монастирська у полі біля ріки

Святого Духа за львівською брамою звана Козелуцька

Благовіщення відома під назвою «Вигова».

При храмах діяли братства, школи і шпиталі, розвивалось малярство і книгописання. У місті певний час перебував сучавський митрополит Досифей.

У монастирі, який постраждав після повені 1696 року, був ігуменом о. Тарасій Заячківський. Він запам’ятався суперечкою 1705 року з представниками братства Святого Духа Яном Гутніком і Різдва Пресвятої Богородиці Яном Тлецьким. Останнім ігуменом місцевої обителі до закриття у 1743 році став о. Августин Тарногродський.

Не дійшов згоди з братчиками і парох Благовіщенської церкви о. Василь Котович. Зберігся декрет владики у цій справі.[38]

Люстрація староства 1764 року містить згадку про 4 церкви без ерекційних ґрунтів. Стільки ж їх було за візитацією 1784 року.

Інвентарний опис Галицької фінансової прокуратури 1808 року фіксує у місті:

Церкву Різдва Богородиці після францисканців частково муровану з пивницею під ґонтовим дахом потребуючу ремонту. При ній резиденція від міста для пароха, дерев’яний кляштор. Возівня і стайня, та помешкання для дяка з дерев’яним шпиталем, який діє на підставі фундушу наданого Дрогобицьким деканом парохом Стебника Яковом Госаковським і вже відомим нам Василем Котовичем на той час у 1763 році парохом Доброгостівським. Історія церкви і парафії у Доброгостові ще не вивчена.

Церкву Благовіщення колись парафіяльну, а тепер дочірню. Деревяну у доброму стані. Школа зі шпиталем без фундушів.[39]Фото храму віднайшов Василь Слободян. Малюнок у «Історії міст і сіл Львіської області». Встановлення дзвона у Верес.

Церкву Різдва перебудовано у 1836 році. Алойзи Рейхан розмалював для неї вівтарі у 1845 році.

Перший шематизм 1832 року називає парохом Василя Головкевича. Він опікувався 2053 прихожанами.

Список вулиць.

  1. Asnyka Adama – давня Mondscheinowka – Володарського – Винниченка
  2. Basiowka – Ушакова – Данила Нечая
  3. Batorego Stefana у 1919 році дістала назву короля Данила – Шевченка -частина Незалежності
  4. Bazarowa. Сьогодні не існує. На території гуртожитку ВПУ №8. З’єднувала вулицю Львівську і Торговицю.
  5. Blacharska – Бляхарська – Бляхарська
  6. Bolechowska – Болехівська – Болехівська
  7. Plac Bozniczy – частина сьогоднішніх вулиць Міхновського і Липи.
  8. Cerkiewna Nizna – Некрасова – з 1990 року Церковна, зараз Іоана Павла ІІ
  9. Cerkiewna Wyzna – Гоголя – Гоголя
  10. Ciezarowa – 8 березня – Олени Степанівни
  11. Czarnieckiego – Суворова – Сагайдачного
  12. Cmentarna – частина Кірова – Нижанківського від переїзду
  13. Dobrowlanska – Чкалова – Добрівлянська
  14. Drohobycka – від вильоту вулиці Тягарової до мосту. У березні 1919 року частину вулиці до рогу Крашевського назвали Богдана Хмельницького.
  15. Dojazdowa – Комсомольська – П. Обаля
  16. Dlugosza – проектована з вулиці Грюнвальдської
  17. Ewangeliecka – Верховина – Андрусяка
  18. Fabryczna – Фабрична – Лемика
  19. Fredry – Кірова – Нижанківського
  20. Fruchtmana Filipa – К. Маркса – Драгоманова
  21. Garbarska – Кошового – провулок М. Устияновича
  22. Gleboka – бічна Болехівської сьогодні не існує
  23. Gminna – Довбуша – Довбуша
  24. Glowackiego Bartosza – Хрущова – Свердлова – Бобикевича
  25. Goluchowskiego Agenora – у 1919 році отримала назву Івана Мазепи. Частина Калініна – частина Колесси
  26. Grabowiecka – Грабовецька, Володимира Комарова – Грабовецька
  27. Grottgera – частина Жовтневої – частина 1 Листопада
  28. Grunwaldzka – від 3 Травня до Ягелонської – Жовтнева – 1 Листопада
  29. Hosza Edwarda – 1 березня 1919 року назва Михайла Драгоманова – Котовського – Народна
  30. Iwaszkiewiecza частина вулиці Шевченка від Міцкевича до Тягарової
  31. Jagiellonska – Сталіна – Миру – С. Бандери
  32. Joselowicza Berka – 5 Серпня – Торговиця
  33. Kazimiera – Невського – Успенська
  34. Kapelowa – частина вулиці від Казимира до Лелевеля отримала назву Шашкевича. У 1919 році ненадовго повернуто назву для цілої ділянки. Галана – Шашкевича.
  35. Kilinskiego частина вулиці Колесси. У 1919 році Михайла Коцюбинського
  36. Kochanowskiego – 1919 рік Івана Котляревського – Фрунзе – Крушельницької
  37. Konopnickiej – Горького – Б. Лепкого
  38. Kolejowa – Вокзальна. Від Фредра до вокзалу
  39. Kollataja Hugona – Щорса – Нестора Літописця
  40. Kopernika – Коперника – Коперника
  41. Koscielna з площі Костельної до Ринку
  42. Kosciuszki – березень 1919 року Семена Петлюри – Енгельса – Людкевича
  43. Krasinskiego – Поштова – Поштова
  44. Kraszewskiego – 1919 рік Петра Дорошенка – Осипенко – Гайдамацька
  45. Krawiecka від Кушнірської до Торговиці – Колгоспна – Кравецька
  46. Krotka біля хреста на Ланах – Коротка – Йосипа Сліпого
  47. Krzywa – Кошового – Крива
  48. Kusnierska зі Львівської до Йозеловича сьогодні не існує, прохід попри кінотеатр
  49. Lelewela Joachima – Островського – Заньковецької
  50. Lwowska – Хмельницького – Хмельницького
  51. Magazynowa від вокзалу до Дрогобицького мосту Вокзальна
  52. Matejki Jana – Маяковського – Я. Матейки
  53. Mickiewicza – 1919 рік Тараса Шевченка – «Коліївка» – проспект 600 річччя Стрия – В. Чорновола
  54. Mlynarska – Млинарська – Млинарська
  55. Nadberezna від Лелевеля до Болехівської не існує
  56. Niecala – Матросова – В. Стуса
  57. Nowy Swiat – Довга С. Петлюри
  58. Nowa – Бельцівська – Ст. Дубравського
  59. Olszynowa – Крилова – Вільхова
  60. Parafialna – Кутузова – княгині Ольги
  61. Podzamcze – Леваневського – Підзамче
  62. Pola Wincentego – давня Szecherowka – Ватутіна – М. Тарнавського
  63. Potockiego A. – 1919 рік Адама Коцка – Пушкіна – Валова
  64. Popozarowa –
  65. Przywatna – Кармелюка – Кармелюка
  66. Rejtana між Казимира і Замковою
  67. Plac br.Romaszkana – площа Пілсудського – 18 Вересня – 22 Січня
  68. На честь мецената Зигмунта Ромашкана
  69. Ruska – Руська
  70. Rynok – Перемоги – Ринок
  71. Sienkiewicza H – І. Франка
  72. Skargi Piotra ks. Відкрита у 1921 році – Ломоносова – І. Мазепи
  73. Skolska – Сколівська
  74. Slowackiego J. 1919 рік Івана Франка від рогу Зеленої до Ланівського передмістя
  75. Smolki давня Bednarska від Гоша до Потоцького 1919 рік названа разом із сусідньою вулицею Шевченка – Шашкевича, частина вулиці Незалежності
  76. Sobieskiego krola від 3 Травня до Замкової у 1919 році Михайла Грушевського – Міцкевича – Коновальця
  77. Skwer Stojalowskiego при вулиці Собеського
  78. Stolarska – не існує. У системі дворів між вулицями Незалежності і Хмельницького
  79. Szaszkiewicza – Галана – Шашкевича
  80. Szumlanszczyzny Жуковського – Шумлявщина
  81. Torgowica від Львівської до Торговиці
  82. Trzybunalska – Holuwki – Дзержинського – Олесницького
  83. 3 Maja – Dritte Maigasse – у 1919 році 22 Січня – частина Шевченка
  84. Ujejskiego Kornela – проектована
  85. Unii Lubelskiej – Чапаєва – Шептицького
  86. Wazka – С.Лазо – Вузька
  87. Wyspianskiego A. – П. Чайковського – А. Чайковського
  88. Zamknieta – пізніше Misisnskiego – Достоєвського – Охримовича
  89. Zamkowa – стара назва Єврейська – Примакова – Замкова
  90. Zbozowa – Пугачова – Збіжева
  91. Zielona – Космодем’янської – Зелена

[1] Adamczyk  Jan Leszek Fortyfikacje stałe na polskim Przedmurzu od połowy XV do końca XVII wieku.- Kielce. 2004;

[2] Kurier Stryjski, 1895, nr.20, s.4;

[3] Закусов М. Б., Кравець О. З. Слідами музейних збірок. Нариси історії товариства «Верховина». – Стрий: Видавничий дім «Укрпол», 2014. – С.57-62;

[4] Держархів Львівської обл., ф.1060, оп.1, спр.74, арк.38;

[5] Там само. Ф.1059, оп.1, спр.504;

[6] Brunicki Julian nr. (1864—1924).Cennik drzewek owocowych, krzewów i roślin ozdobnych oraz narzędzi sadowniczych i ogrodniczych Juliana hr. Brunickiego w Podhorcach p. Stryj.Stryj, druk A. Müllera syna, b. r. (po 1898),w 8ce, str. 24.

Brunicki Julian nr. (1864—1924).Ptaki spostrzegane w okolicy Stryja. Odb. z t. XXIII Sprawozdań Komisyi Fizyogr. Akademii Umiej.Kraków, druk. Uniw. Jag., 1888,w 8ce, str. 10.Ak. — Jag.

[7] http://www.kregle.net/pliki/!!_sezon_2006-2007/cege/cege_art_6.pdf

[8] Держархів Львівської обл., ф.1059, оп.1, спр.733, арк.73;

[9] Sprawozdanie dyrekcyi c.k. Gimnazium w Stryju za rok szkolny 1906;

[10] Gazeta Stryjska, 1893, nr.8, 15 wrzesnia;

[11]Ґжеґож Россолінскі-Ліебе Історія Львова в його політичних пам’ятниках //  http://www.lvivcenter.org/download.php?newsid=1075&fileno=1 .

[12] Gazeta Lwowska, 1900, nr.205, 7 wrzesnia, s.3;

[13] Сьомочкін І. «Вівтарі народу» Пам’ятники Адамові Міцкевичу й Тарасові Шевченку у Львові //Пам’ятки України. – 2004.- №1. С.114;

[14] Пастух Роман, Степан Пахолко Скульптурний ансамбль Народного дому. Хто його автор? // Рідне поле, 2012, 27 липня, с.9;

[15] http://www.quelle-optimal.de/pdf/rudolf_mothes_erinnerungen_teil_b_pdf.pdf

[16] «In Stryj stand ein Denkmal des Jan Kilinski. Ich erkundigte mich nach den Verdiensten dieses

Mannes. Er war Schuhmacher in Warschau und kämpfte gegen Habsburg für ein unabhängiges

Polen. Es war eine Eigenheit der Doppelmonarchie, dass man in den Gebieten der verschiedenen

Nationalitäten Denkmäler der nationalen Märtyrer fand, die sich gegen die Zentralgewalt und die

Monarchie auflehnten.»

[17] Jan Druzba Stryj z lotu wrobla // Echo Karpackie, 1929, nr.1, 3 stycznia, s.2-3;

[18]O pomnik Kilinskiego// Echo Karpackie, 1929, 10 marca; 14 kwietnia;

[19] Glos Drohobycko-Boryslawsko-Samborsko-Stryjski. 1929, nr.29, s.7;

[20]Acta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie. – T.III-115;

[21] AGZ-VII-38-41;

[22] Prochaska A. Historja miasta Stryja. Lwow. 1926.

[23] Losowska Anna //Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Коло, 2012. – Вип.16

[24] Prochaska A. Historja miasta Stryja. Lwow. 1926.

[25] Dla Stryja. – Lwow, 1886. – S.7;

[26] http://www.organy.lviv.ua/cgi-bin/index.cgi?12#09

[27] ЦДІАЛ України, ф.146, оп.4, спр.1226, арк.79;

[28] Rozbudowa kosciola w Stryju // Czasopismo techniczne. – 1891. – Nr.98;

[29] ЦДІАЛ України, ф.146, оп.20, спр.2280;

[30] Horn M. Zydzi na Rusi Czerwonej XVI i pier. pol. XVII w. – Warszawa, 1975. – S.124;

[31] Prochaska A. Historja miasta Stryja. Lwow. 1926. – S.224. – Nr.18;

[32] Держархів Львівської обл., ф.1059, оп.1, спр.1325; 1326;

[33] Пам’ятки України. – 2006. – №3. – С.57;

[34] «Підтвердження акту стрийського магістрату із зручного продажу руської церкви»

[35] Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X — початок XVII ст.): збірник документів. – К.: Наук.  думка, 1988. – С.203;

[36] Ісаєвич Я. Стрий і стрияни: сторінки історії // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип.37/1. – С.29;

[37] Стецик Ю.-С.62;

[38] ЦДІАЛ України, ф.129, оп.3, спр.198;

[39] Там само. – Ф.159, оп.9, спр.2696;

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s