Пам’ятник у “Вільшині”


 

                                           Микола Закусов Пам’ятник, якого немає

       

Напевно жодне стриєзнавче видання не оминає увагою загибелі під час австро-франко-італійської війни 1859 року (ще відомої як « Друга війна за незалежність Італії») солдатів стрийського піхотного полку №9 і спорудження на їх честь монумента, що містився у «Вільшині»(сьогодні парк ім. Т. Шевченка). Ідея встановити меморіал з’явилася одразу після війни, в якій Австрія зазнала ни­щівної поразки і втратила більшість своїх володінь у Північній Італії. У час описаних тут подій полком опікувався граф Прокоп Гартман-Клярштейн (1787-1869). Полк брав участь у бойових діях у Ломбардії і зазнав чи не найбільших втрат. Промовистий факт із 1300 загиблих 4 червня поблизу міста Маджента 408 рядових саме з дев’ятого полку. Ще 80 жовнірів рангом нижче фельдфебеля полягло у битві біля м. Сольферіно 24 червня.[1] За іронією долі у роки Першої світової війни полк теж опинився у Італії.

Битва біля Мадженти. Адольф Івон(1817-1893) Джерело: http://1815-1918.blogspot.com

Мало кому відомо, що у доробку Юрія Федьковича, який у ті роки проходив службу у 41 піхотному полку , є вірш «Під Маджентов»:

Гей, у полі, у полі

Там літають соколи.

Летя, літають, сумненько гукають,

Аж мене серце болить.

Ой серденько, серденько

Чого ж тобі тяженько?

Канони грають, кулі заспівають –

Най ти буде радненько.

Буде, буде радненько:

Буде рано-раненько

Сонце сходити перестанеш жити…

Гуляй, гуляй, серденько!

Ой сонечко сходило,

Туманами си вкрило –

Канони грали, кровйов розливали…

76543У річницю легендарної битви 4 червня 1862 року (надалі ця дата стане пол­ковим святом) відбулося урочисте відкриття обеліску. До Стрия прибули генерал- майор Франц фон Райхард, фельд­маршал-лейтенант емерит Йоган фон Шантц, командири полків (стрийського — полковник Франц Тун-Гогенштайн(1826-1888), 51-го піхотного — полковник Густав Фрагнерн); майор Кьонігштерн та гауптман Лазаревич відповідно з офіцерською делегацією і депутацією 77-го піхотного полку; військові з львівських гарнізонів, духовенство зі Стрия і околиць, урядники різноманітних установ, магістрат і міський комітет, місцеві вчителі. Зібралося чимало рідних і близьких загиблих[2].

Ще напередодні надвечір військовий оркестр 51-го піхотного полку виконав “Вечірню зорю”, а зранку батальйон майора Едлена фон Ройбера, що квар­тирував у Стрию, з маршем рушив до монумента, де вже вишикувався елітний загін ветеранів італійської кампанії під командою пораненого під Сольферіно і нагородженого військовим Хрестом за Заслуги гауптмана Пауля фон Блюменфельда.

Вступне слово виголосив генерал-майор Райхард. А рівно о дев’ятій розпочалося Богослужіння і посвячення па­м’ятника. Його провів капелан Львівського гарнізонного шпи­талю фон Валья. Сучасники згадують, що найбільше враження справив прохід загону 30 ветеранів-інвалідів з помітними рубцями, хто без руки, а хто без ноги… Очевидець записав: «Ясні та дружні промені слало сонце цього пам’ятного дня крізь різнобарв’я знамен, що оточили простір, у центрі якого під біло-червоним(кольори Галичини М. З.) по­кровом височів монумент». 15-ти футовий (чотири з половиною метри) пам’ятник з дрібнозер­нистого пісковику виготовив, на той час ще молодий, а у майбутньому один з найвідоміших європейських скульп­торів Ципріян Годебський (1835-1909).

У його доробку пам’ятник А. Міцкевичу у Вар­шаві, композиція “Визво­лення” у столиці Перу Лімі, надгробки композитора Гек­тора Берліоза і письменника Теофіля Готьє і навіть брон­зове погруддя Т. Шевченка, яке він виготовив на замов­лення М. Володкевича у 1904 р. для Львова. Необхідні кошти зібрали офіцери колишніх 2 і 3 баталь­йонів полку, які були приєд­нані до піхотного полку № 77 ерцгерцога Карла Сальватора принца Тосканського. Скульптурна композиція оточена кам’яними  гарматами і огороджена ланцюгом, площею 20 кв. сажнів, містилася на постаменті, до якого вели сходи. Вона складалася зі знамен і геральдичних щитів з військовими ембле­мами, оздобленими дубовим листям. Щити містили написи німецькою: “Нашим братам по зброї, які загинули на полі Честі, у битвах біля Мадженти і Сольферіно. На вічну пам’ять від офіцерського корпусу піхотного полку № 9 Гартмана-Клярштейна”. Останнє речення дублювалося поль­ською мовою.

Загалу здебільшого відоме число 488 загиблих. Однак це лише кількість втрат рядового складу. На восьми бічних щитах було викарбовано імена ще 17-ти офіцерів, зокрема і командира полку Карла Губачека (полковник Губачек очолив полк щойно на початку 1859 року, а службу в ньому розпочав ще у 1820-х рр. і пройшов всі щаб­лі військової кар’єри, загинув у числі перших поблизу Мадженти).

  • Франц Фридріх Штромфельд
  • Фердинанд Монденгайм
  • Генріх Шубік
  • Антон Інгерл
  • Прокоп граф Гартман
  • Карл Дрдацькі фон Остров
  • Франц Ягилович
  • Роберт Райценштайн
  • Леопольд Кірхгоф
  • Аквілін Пьошль
  • Едмунд Ріль
  • Алоїз Ліпольд
  • Клеменс Кобак
  • Потап Томюк
  • Йозеф Шиндлер
  • Рудольф Бауснерн

Читачам цікаво буде до­відатись, що у Стрию була ще одна пам’ятка як свідчення значних втрат, витримки і са­мопожертви дев’ятого полку. У міському костьолі Народ­ження Діви Марії було по­міщено пам’ятний бойовий прапор, а полк отримав новий стяг. На жаль, ця реліквія згоріла у пожежі 17 квітня 1886 року. Ще з одним знаменом стрийського полку пов’язана цікава історія; як трофей він потрапив у руки французів і був представлений для споглядання імператриці Євгенії Монтіхо і спадкоємцеві принцу Луї. Знайшлася й замальовка цієї події.

654

У 1891 році пам’ятник відновили з ініціативи полковника Леопольда Грівічіча. Військове міністерство за рік до того подарувало вісім старовинних гармат. Фельдмаршал Ерцгерцог Альбрехт пожертвував 200 гульденів. Для реставрації запросили скульптора Юліана Марковського(1846-1903). З тернопільського каменю виготовлено сходинки. Монумент прикрасили 13 мармурових табличок з написами.

00013

Монумент не зберігся. Наразі не вдалося відшукати документів про його демонтаж, тож, покликаючись на мистецтвознавця Юрія Бірюльова, здебільшого вважають, що пам’ятник розібрано у 20-х роках минулого століття. Переглядаючи тогочасні газети натрапляємо на згадку про залишки поспіхом розібраного монументу на території якогось із полків місцевого польського гарнізону[3]. Водночас дописувач зізнався, що пам’ятник був справжньою окрасою парку «Вільшина».

Тут варта уваги майже анекдотична пригода ще австрійських часів. Якось офіцери, прибираючи біля пам’ятника зібралися скосити траву, що густо поросла довкола, зненацька були зупинені бургомістром Людвигом Гьотінгером(1837-1899), який угледів шкоду орендарю покосів. Покликаний орендар зажадав 2 злотих, які одразу ж отримав. «Коментарі зайві» – писали газетярі[4]… Прикрість ситуації в іншому – майора на пенсії Гьотінгер сам воював Італії у 1859 році в складі 30 піхотного полку і брав участь у битвах при Мадженті і Сольферіно.

Дві з восьми гармат до нашого часу збереглися у м.Самборі по вулиці І. Франка поблизу Будинку офіцерів. До слова, їх нещодавно перемістили на площу Ринок. Доречним буде згадати, що у обох містах містилися батальйони однойменних полків. Ніби доводячи відому тезу «Ніщо не зникає без сліду», у австрійському цифровому архіві пощастило виявити світлину монумента зроблену влітку 1915 року.

маджента

Stadtpark in Stryj

AT-OeStA/KA BS I WK Fronten Galizien, 10796, Stadtpark in Stryj, vor 05.12.1917, Artist:

AT-OeStA_KA_BS_I_WK_Fronten_Galizien,_15255

AT-OeStA_KA_BS_I_WK_Fronten_Galizien,_15268

У 1965 році Стрийський краєзнавчий музей придбав дві гладкоствольні 12- фунтові гармати виготов­лені в цісарсько-королівській ливарні, відомій художніми виробами з металу поблизу містечка Маріацелль (Maria Zell) в Штирії у 1849 році. Не­забаром їх встановили на музейному подвір’ї. Прийнято вважати, що це все, що залишилося у місті від меморіаль­ного комплексу у “Вільшині[5].

0020000000

Exif_JPEG_420

[1] Sypniewsky, Alfred Geschichte des k. u. k. Infanterie-Regimentes Feldmarschal Carl Joseph Graf Clerfayt de Croix Nr.9. – Jaroslau, 1894;

[2] Bukowina, 1862, 12 Juni, s.2.

[3] Echo Karpackie, 1929, 14 kwietnia, s.2;

[4] Gazeta Stryjska, 1893, 15 sierpnia, s.3.

[5] Закусов М. Пам’ятник, якого немає // Гомін волі, 2010, 26 червня; Закусов М., Кравець З. Старий Стрий. Вид. 2-ге, випр. і доп. – Стрий: ВД “Укрпол”, 2018.

 

"Турецький гамбіт"… у Стрию


Нещодавно натрапив на листівки із зображенням сьогодні неіснуючих поховань турецьких військових у Стрию. Йдеться про XV-й турецький корпус, який впродовж липня 1916 – серпня 1917 брав участь у бойових діях в Галичині і зазнав чималих втрат. Для зацікавлених у деталях: http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=17057

Стрий, 1948


Це фото автомобіля спецгрупи МДБ.

Уривок з доповідної записки того часу: Кроме перечисленных выше пунктов связи, в гор. Стрий Дрогобычской области, около церкви, «на ланах» Шухевич также имеет пункт для связи с руководителем референтуры пропаганды центрального «Провода» ОУН – «СЕВЕРОМ» через связную последнего «ДАРКУ». За отчетный период агентурно-следственным путем получены также данные о том, что Шухевич имеет намерение в зиму 1947-48 гг. укрываться в одном из городов Дрогобычской области, и что в связи с этим отдано распоряжение подготовить ему соответствующий бункер. Имеется предположение, что бункер для Шухевича должен быть приготовлен в гор. Стрий его личной связной «АННОЙ». Учитывая намерение Шухевича зимовать в одном из городов Дрогобычской области и наличие известных нам пунктов связи, куда входят его личные связные «АННА», «МАРТА», «ДЕМИД», «ДАРКА» и другие, нами разработан и подготовлен к реализации план агентурно-оперативных мероприятий, предусматривающий выброску в районы вероятных мест укрытия Шухевича, в места появления его связных (гг. Стрий, Ходоров Дрогобычской области и Рогатин Станиславской области (двух рейдирующих агентурно-боевых групп, укомплектованных агентами, знающими в лицо, как Шухевича, так и его связных, с целью захвата последних и выхода через них на Шухевича. ВЕРНО: Оперуполномоченный 1 Отделения УПР 2-Н МГБ УССР лейтенант Ивахно.

Медаль Першої Хліборобської виставки у Стрию 1909 року


На одному з аукціонів з’явилася у продажу ось така медаль

Підсумком цієї подвижницької праці на просвітянській та економічній ниві стала організація в 1909 р. у Стрию «Першої української хліборобської виставки» Всього на виставку прибуло понад 400 учасників, експонати були розмішені у 17 кімнатах Народного дому. Каталог виставки налічував 1478 експонатів. Оглянуло виставку понад 36 тисяч чоловік з усієї Галичини. Виставку відвідали митрополит Андрій Шептицький, австрійський міністр Дулемба, віце-маршал Буковини доктор Смаль-Стоцький, професори М. Грушевський. І. Левинський, П. Огоновський. письменник Є. Чикаленко та ше 32 визначні діячі культури, спеціалісти у галузі сільського господарства. На виставку приїхали гості з Австрії, Угорщини. Чехії, Німеччини і Бельгії. Результатом «круглих столів» стало укладення численних договорів про поставку сільськогосподарської продукції в ці країни. Виставку широко коментувала преса . Нагороджувати переможців три комісії: етнографічна, яка видала 6 золотих, 9 срібних і 7 бронзових медалей; промислово-торгова, яка видала 21 золоту, 32 срібні і 22 бронзові медалі; рільнича, яка видала 34 золоті, 7 срібних і 8 бронзових медалей. Крім медалей, чимало учасників отримали почесні дипломи, дипломи заслуги та похвальні листи . Особливої уваги заслуговує мистецьки викарбувана медаль для переможців ‘. На медалі зображена оригінальна реалістична композиція: у променях сонця, яке сходить з-за гір, селянин у довгій сорочці та сердаку босоніж оре обліг. Цей ліричний образ з великою емоційністю розповідає про важку працю і бідність галицького селянина, який у глибокій задумі про майбутній врожай мужньо здобуває хліб насушний для свого народу. 1 У краєзнавчому музеї в Стрию «Верховина» зберігається медаль і диплом заслуги, якими відзначили Михайла Кліща •за пасічний мел і сушені овочі» 3 приходом большевииьких «визволителів» в 1939 р. шанованого в с. Сулятичі господаря та управителя школи як куркуля- націоналіста було заслано до Сибіру. Диплом заслуга він забрав зі собою і як безцінну реліквію зберігав на засланні, а кати повернувся на рідну землю, подарував диплом і медаль музесві (див. диплом виставки). Зображення на звороті дуба з розлогим гіллям символізує добробут і громадянську мужність Ця медаль одночасно підтверджує значні успіхи української інтелігенції в справі організації виставки та пробудження громадсько-політичної активності українців Галичини. Медаль з нагоди відзначення Першої української хліборобської виставки в Стрию є чудовою українською відзнакою у стилі реалізму і дає підстави вважати, що її автор досяг високого рівня майстерності. Ймовірно, що цю медаль виконав уродженець с. Видубів на Тернопільщині Петро Вавринович Терешук (1876 — ?). Подібні виставки проводились потім ще двічі – в 1927 р. у Стрию та в 1929 р. у Львові – під назвою «Українське село». Ймовірно, що з нагоди проведення цих виставок були випущені медалі, але поки що їх не віднайдено. «Перша українська хліборобська виставка» в Стрию мала величезний вплив на подальший розвиток кооперації, рільництва, промислу в Галичині, на Закарпатті та Буковині, сприяла пробудженню національної свідомості та підвищенню культурного рівня народу. Вже у 1910 р. міністерство рільництва у Відні нагородило «Краєвий союз господарсько-молочний» у Стрию державною срібною медаллю із написом на лицьовому боці та з написом українською мовою на звороті «Державна нагорода для заслуг коло рільництва». Газета «Діло» написала: «Се високе відзначене є перше для української інституції в Галичині зі сторони австрійського правитсльства» (відзнака не виявлена)

Пахолко С., Мартин О., Олійник А. Українське рільництво, промисел і кооперація на Галичині у фалеристичних пам’ятках кінця XIX – початку XX ст.//Нумізматика і фалеристика. – 2005. – №4. – С.19-25. Продається і грамота:

І стенд виставки у музеї

Як не треба писати про музей. Кілька міркувань з приводу однієї статті Андріани Надопти


Свого часу Архип Данилюк у рецензії на фундаментальну працю Ганни Скрипник “Етнографічні музеї України” вказав на відсутність цілісного дослідження галицького музейництва (Дзвін-1990-10-144). Ситуація сьогодні змінилася мало. Більш-менш повно досліджено лише діяльність товариства “Бойківщина” у Самборі. Інші регіональні музеї міжвоєнного періоду залишилися поза увагою істориків. Тож, направду, зрадів видобувши з нетрів мережі Інтернет Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2013. Вип. 23–24. До 20-ліття утворення кафедри історії слов’ян і 80-річчя професора Петра Федорчака. 487 с. Зі статтею Андріана Надопта. МУЗЕЙ “ВЕРХОВИНА” В СТРИЮ: ДОСВІД ЗБЕРЕЖЕННЯ, ВИВЧЕННЯ ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ НАДБАНЬ НАРОДНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ http://www.pu.if.ua/depart/SlavsHistory/ua/4369/Однак дочитував її із розчаруванням, сумом а і подекуди соромом.
Вже на початку автор здивувала твердженням, що музейне товариство «Верховина» провадило свою діяльність на окремому статуті розробленому Романом Домбчевським. Хоч достеменно відомо – установчі документи товариства «Бойківщина» стали зразком і для товариства у Стрию. Ще у жовтні 1931 року адвокат і член «Бойківщини» Іван Максимчук передав всі необхідні для реєстрації матеріали(Держархів Львівської області, ф.1245, оп.1, спр.51, арк. 9). Статут «Верховини» нічим (окрім назви) не відрізнявся від статуту «Бойківщини», а у примірнику із згаданого автором фонду ЦДІАЛ, ф.687, оп.1, спр.3 у пункті 34 навіть залишилась невиправлена описка «Бойківщина» . Чомусь автором проігноровано ці документи. Якщо заглибитися у передумови музейного руху у Стрию, то ідею створення музею у місті задовго до Ієроніма Калитовського висунув Степан Дубравський у 1893 році.(Мандрик М. Д. Стрийський Народний дім. – Стрий: «Щедрик». 2000, – С.8 ) Зовсім не ознайомлена Андріана Василівна із персоналіями стрийського осередку. Зокрема краєзнавець Мечислав Бартків(1912-1987) залишився для неї просто «студент Бартков». «Секретар Марковський» – це знаний колекціонер екслібрисів Микола Марковський. Соратник Калитовського “Інокентій Захарій” – це звісно ж Інокентій Захаріїв(1868-1930)(до слова, голову філії товариства «Сільський господар» і управителя школи у с. Дуліби у 1910 році нагороджено медаллю міністерства рільництва). Не володіє автор і повною інформацією про засновників товариства «Верховина», тож наводимо її для майбутніх дослідників: 1. Др. Роман Домбчевський 2. Осип Сілецький 3. Омелян Цісик 4. О. Роман Височанський 5. Дем’ян Охримович 6. Роман Лисович 7. Тадей Залеський 8. Др. Антін Гарасимів 9. Фелікс Щасний Соколовський 10. Олекса Лис 11. Іван Кузів 12. Микола Пристай 13. Ольга Бачинська 14. Володимир Котович. Одразу радимо скористатися автору давньою статтею Григорія Дем’яна (Архіви України-1970-5-с.28-35) як зразком для оформлення наступних дописів про регіональні музеї. Помітні блуди фактографічного характеру. Роману Домбчевському приписано укладення порадника «Як записувати топографічні назви», який, як добре відомо, склав Ярослав Рудницький. Проблеми у автора з назвами населених пунктів та навчальних закладів: «Дівоча гімназія “Рідної школи”» – це Приватна жіноча гімназія УПТ «Рідна школа»; замість «дівочої семінарії “Рідної школи”» необхідно писати у вказаний період – Приватна жіноча учительська семінарія. Дивує, що автором некритично запозичена інформація популярного додатку до одного з часописів про обсяг збірок(нібито 2400 внесено у каталог, а зібрано 3500 предметів! У дійсності у згаданий період маємо наступні дані звітності:2076 експонатів, з них: 1091 – у етнографічному відділі, зокрема, 547 вишивок. 984 томи наукової бібліотеки. Інвентар товариства налічував 5 шаф, 5 полиць, 2 габльоти та 4 столи. (Держархів Львівської області, ф.1245, оп.1,спр.95, арк.64; Спр.64, арк. 47.) . А також чисельність товариства у 100 осіб, коли насправді наприкінці 1936 року «Верховина» складалася з 42 членів(Держархів Львівської області, ф.1245, оп.1, спр.92, арк.59). Не обґрунтовано вжито дату перших Загальних зборів товариства «Верховина» – 16 квітня(із періодичного видання «Нова хата»). Повідомлення про заснування музею надійшло зі Стрия ще 12 лютого 1932 року, у неділю 17 квітня відбулися Загальні Збори(Держархів Львівської області, ф.1245, оп.1, спр.46, арк.34 на звороті), 28 квітня отримано дозвіл Станіславського воєводи, а 11 травня стрийський староста Станіслав Гармата вніс «Верховину» до загального списку товариств. Певні застереження викликає оформлення наукового апарату. Незрозуміло, що таке «Інвентарна книга Стрийського краєзнавчого музею “Верховина”». Адже таких книг у музеї кілька відповідно до фондових груп. Яку саме має на увазі автор невідомо. Тож виникає сумнів, а чи бачила її дослідниця? Прикрість ситуації підсилює й те, що Надопта Андріана Василівна, молодший науковий співробітник МЕХП Інституту народознавства НАН України, охоронець фонду «Дерево». До слова, цьогоріч з’явився її автореферат: Українські етнографічні збірки музеїв Галичини кін. XIX — 30-х рр. XX ст. в контексті народознавчих досліджень : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук : спеціальність 07.00.05 Львів, 2013 Автор доволі поверхово ознайомлена з архівними джерелами загалом – сумарно, згідно покликань, опрацьовано лише шість справ у двох архівосховищах. Погано знає також ключову літературу. З поля зору дослідниці випали матеріали сучасної місцевої преси з історії стрийського музею: Закусов М. До історії створення екслібрису музею «Верховина» // Високий замок плюс Стрийщина. 2002, 28 квітня; Його ж Музеєві «Верховина» у Стрию – 70 // Високий замок плюс Стрийщина. 2002, 2 травня; Його ж Мовою книжкового знака // Гомін волі. Стрий. – 2011, 30 липня. – С.3. і т. п. А також видання музею. Коли б автор ознайомилася зі спогадами Володимира Кобринського ( Пам’ятки України – 1998 -1 – С.89) то дізналася б що влада не дозволила провести Сьомий музейний з’їзд у Стрию у червні 1939 року з огляду на «непевні часи». На жаль автор чомусь не згадала, що окрім КУОМ «Верховина» як єдиний стрийський музей була членом «Союзу музеїв Польщі» у числі 89 інших осередків. Повз увагу автора пройшла робота товариства по комплектуванню підбірки періодичних видань – листи до редакцій газет та журналів, зокрема «Нові шляхи», «Gazeta Stryjska» і т. п. До речі один з членів «Верховини» Роман Лисович не лише записував спогади та намагався укласти хроніку музею, але й дбав саме про надходження газетних і журнальних видань. Йшлося навіть про укладення картотеки статей. Окрема сторінка – створення символіки краєзнавчих музеїв(емблеми і екслібриси). Окрім Ярослава Пастернака до археологічних досліджень на Стрийщині причетний ,зокрема, й Маркіян Смішко. Як і багато інших науковців він був у музеї Стрия. Щодо основної теми автора : етнографічних збірок, то, будучи в музеї, лише за описом фондової групи “Тканини” можна скласти уявлення про масштаби пошукової роботи стрийських аматорів старовини. Але і цього не зроблено. Зберігаючи історію музеї самі стають невичерпним джерелом різножанрових історій, часто неповторних і яскравих, які саме на часі! А написати сьогодні статтю з метою охарактеризувати діяльність будь-якого музею неважко. Загальні тези і тенденції притаманні всім осередкам. Гарні висновки можна вивести і без належного джерельного підґрунтя. Та чого варта така праця!? Як видається, не до лиця вона майбутньому кандидату історичних наук, а радше підходить студенту І курсу.